Привітання з нагоди Дня Збройних сил України від голови обласної державної адміністрації побачило світ під заголовком: «Військовий – сьогодні це звучить гордо». Якби було написано «військовослужбовець, воїн», було б зрозуміло, що йдеться про людей, які у лавах українського війська захищають свою Батьківщину. А прикметник «військовий» – це явно не про особу. Може, йдеться про військовий режим чи військовий стан?
В українській мові, з огляду на демократичність і людяність нації, споконвіку для означення професії чи стану людини використовувалися іменники: українець, воїн, робітник, покоївка і, навіть, кріпак. А в мові нашого одвічного ворога, який звик до порядків, за яких людина – ніщо, застосовуються у таких випадках лише прикметники: русский, военный, рабочий, горничная, крепостной. В російській мові, як і в державі, людина в людині не цінується, тільки функція.
Найдивніше те, що «мода» на знелюднення української мови за московськими лекалами поширилася саме зараз, коли наш народ з усіх сил захищається від навали «русского мира». І стали наші герої-вояки не (по-українськи) воїнами чи фронтовиками, а (по-московськи) «військовими» або ще гірше, по-гібридному «атошниками».
«Тихою сапою» таке знеособлення закріплюється законодавчо. З легкої руки народних депутатів, яким у погоні за мільярдами не до граматики, міліціонери перетворилися в «поліцейських». У словнику української мови слово «поліцейський» або «поліційний» трактується як прикметник, пов’язаний з іменником поліція, а службовець поліції зветься поліцаєм. Але ж кремлівські «учителі» наказали, що поліцай – це українець, який на службі у німецького нацизму або загниваючого Заходу, як і український націоналіст – обов’язково німецький і буржуазний. І наші законодавці запопадливо, на московський манір, обізвали людей, які працюють у поліції, словом-прикметником «поліцейський». Чи це поліцейський хтȯ, чи поліцейський щȯ – невідомо… Те ж саме і з військовим, бо вояк – це, по-московськи, однозначно – бандерівець…
Ще одна свіженька лінгвістична мода – застосування, на російський лад, де треба і де не треба, прийменника «по». Започаткували перші особи держави, пошесть перекинулась на місцеву чиновницьку дрібноту, яка звикла «мавпувати», і пішло-поїхало: ходять «по вулицям і дорогам», а не вулицями і дорогами; ухвалюють рішення «по пенсіонерам і вчителям» замість щодо пенсіонерів і вчителів; звертаються «по поводу» замість з приводу; і навіть ордени самі собі чіпляють «по заслугам», а не за заслуги! Таке «модне» засмічування суперечить вимогам правопису і граматики української мови: прийменник «по» варто вживати з іменниками ТІЛЬКИ у місцевому відмінку, а не в давальному. Отже, бруківку треба викладати по вулицяХ міста, а не по приватниМ двораМ чиновників, а прості люди мають міцно надавати чинушам по рукаХ, а не роздавати хабарі по кишеняМ!
Прикладів подібного «рускозамирення» мови устами посадовців можна навести ще багато, і це – наша біда.
Боротьба за українську Україну, плекання поваги до рідної мови, вболівання за її чистоту і розвиток українських мовних традицій – один із найвідповідальніших і найважчих фронтів на полях гібридної війни. Забур’янення нашого національного коду російськими покручами непомітно і швидко перетворить солов’їну в малоросійський суржик, після чого до загибелі нації – рукою подати.
І це – зовсім не дрібниці, як кажуть наші можновладці, які вихваляються добрим володінням англійською, а рідною українською розмовляють так, ніби не з молоком матері її отримали, а ростовський дячок їх навчив…
«Як парость виноградної лози, плекайте мову» (Максим Рильський)
Богдан ШИБА, керівник Волинського представництва Фонду «Рідна країна»
