Фото: encrypted-tbn3.gstatic.com
“Волинь Рідна” пропонує читачам “Різдвяну історію” про любов легендарного Вітра, яку розповів Володимир В‘ятрович для “Обозревателя”.
– Ти тоді принесла першу весняну пошту від Дубового. Ще було доволі холодно і ти ввійшла в криївку розчервоніла уся від морозу.
– Не лише від морозу. Я врешті побачила легендарного Вітра, про якого стільки чула. А він виявився не лише героєм, але й красенем.
– Ти теж мені відразу впала в око. Подумав ото як би не війна, не відпустив би я від себе таку кралю.
– Так не відпустив же.
– І не відпущу. А тоді коли виявилося, що довкола облава і ти мусиш залишитися…
Він продовжував говорити, пригадуючи моменти спільного життя. Їх короткого щастя вкраденого у війни. Говорив багато, що для нього, було геть невластиво. Але так треба – відволікав її від важкого болю у животі. Спогади про гарне минуле додавали сили, а її після кількох днів переходу засніженими горами бракувало обом.
“Хата вже близько, – переконував він себе, – ми встигнемо перш ніж почнеться.” Вже майже ніс її на собі. Вона слабшала з кожним кроком і не реагувала на його заспокійливу балаканину.
Таки дійшли. Він побачив попереду вогник, а потім ще кілька – село.
Останні кількасот метрів ніс її, майже безтямну, на руках. Глибоко провалювався в сніг, з неймовірними зусиллями кожного разу піднімав ногу, потім іншу. З страхом знову опускав їх одна за одною, сподіваючись, що й цього разу знайде тверду поверхню підошвою.
Врешті вийшов на протоптану стежку і нею швидко доніс її до потрібної хати.
Тихо постукав у двері. Жодної реакції з іншого боку не було. Повторив обумовлений раніше сигнал, вже трохи гучніше вистукуючи його по дерев’яній поверхні. В хаті заскрипіла підлога, за мить відчинили.
– Слава Ісу, Петре – ледве вимовив він. Вона вже нема сили привітатися, лише втомлено хитнула головою.
-Навіки слава,- відповів господар. Голос був не надто привітним. Може тому що витягли чоловіка з теплого ліжка. Але здається не тільки – він далі стояв у дверях, замість того аби відійти, пускаючи гостей до хати.
– Заледве дійшли, – продовжив він, намагаючись не помічати наростаючою напруги. – Встигли таки. Зараз може початися.
Він показав на великий живіт жінки. Але Петро й так з першої миті дивився саме на живіт.
– Не можу, – пробурмотів господар, – в мене своїх троє. Сусіди крик зачуют, донесут. І завтра на Сибір всіх. Йди Вітре десь інде…
Переконувати не мало сенсу та й не було сил. Змушувати силою зброї теж – здійме крик, прийдуть енкаведисти.
Він взяв її на руки і мовчки побрів від дверей. Вона навіть не зрозуміла, що сталося, лиш щільніше притулилася до нього, шукаючи очікуваного тепла.
За кілька хвилин важкої ходи почув позаду чиїсь кроки, що рипіли по снігу. Одною рукою притримував жінку, а іншою дістав револьвер. Різко повернувся – Петро! Передумав?! Але той лиш простягнув загорнутий в хустку клуночок.
– Поїсти, – пояснив, ховаючи очі.
Захотілося вгамселити тим клунком по голові, сильно, боляче вдарити. Але взяв – вони вже кілька днів не їли. Їй потрібні сили, щоб народити.
– Дякую, – витиснув з себе.
– Там за криницев, – мимрив Петро, – є стежка під гору. Підеш нев зо три кілометри там колиба буде з сіном. Тепло. Мож заночити.
Три кілометри колись для нього це був навіть не початок переходу, так розминка. Тридцять кілометрів рейду в повному спорядженні – норма.
Зараз в нього було інше “спорядження”, ноша важча і важливіша, а позаду вже не одна тридцятка по снігу. Але дійду. Доповзу. Долізу.
Петро не обманув – колиба справді була, і сіно в ній. І дійшли саме вчасно – за кілька хвилин як положив жінку на сіно почалося.
Перейми були швидкими, хоч йому здавалися безконечними. І коли врешті перерізав пуповину, руки йому тремтіли як ніколи в житті. Навіть тоді як вперше тим самим ножем перерізав горлянку німакові у сорок третьому.
Вона врешті заснула, пригорнувши до себе малюка, – сина!
Він теж знесилений впав на сіно. Ранок ще не скоро, треба перепочити. Але тільки но зажмурив очі, як почув шорудіння. Миттю зірвався на ноги, вихопив пістолет, спрямував його темряву. Її крики (хоч вона терпіла до останнього) чи дитини (малий кричав довго і надривно) певно привернули увагу. Якщо енкаведисти – треба відволікти їх на себе, відтягти до лісу.
Але виглядів в темряві лиш одну низьку постать, що підкрадалася до колиби. Почекав ще трохи. Нікого іншого не видно. Тихо підійшов ззаду, приставив дуло пістолета незнайомцеві до голови.
– Не шуми, бо встрелю.
– Вуйку не тре. Я свій, – дитячим голосом промовив коротун-хлопчак років дванадцяти.
– Що тут робиш?
– Зачув як мале кричит. Я тут недалеко… З крайньої хати…
– Хто ще чув?
– Та ніхто. Я не спав. Не сплю вночі. Неня чекаю. Він тоже партизан. Завжди приходив затемна, але вже давно не було. Микола Андрусів? Може чулисте?
– Не чув.
-Він є десь, в лісі… А мале кричит, бо змерзло. Я знаю, Галька, сестра моя, так само кричала. Ну, то я приніс…
Хлопчина всунув великого овечого ліжника.
– Не бійтесі ніхто не чув. Нема їх нині у селі, пішли облавою на Пасіцькі ліси.
За кілька хвилин розмови малий встиг розповісти все що знав і про свою родину, і про село.
– Село наше, – переконував він.
– Петра Стрільчука знаєш?
– Та певно. Тоже наш хлоп. Був. Кажут забили му старшого, то він тепер береже молодших. Боїтьсі.
Він слухав хлопчиська, але намагався чути й те, що діється поза колибою. А ще з тривогою поглядав на дружину з дитиною. Тривожитися здається було нічого – обоє потомлені солодко спали закутані в принесений ліжник. Безпечно ніби у власній хаті біля печі. Не міг він їм дати теплої хати, то бодай увагою та досвідом підпільника намагатиметься гарантувати безпеку.
– Нікому не кажи, що видів нас, – сказав він хлопчикові на прощання.
– Та Бігмебоже, вуйко,- відповів той.
Стало тихо, ніби зник довколишній світ з його війною, кров’ю, страхом. Закутаний у неймовірну тишу, як в теплу ковдру, він намагався побороти сон. Чіплявся свідомістю за велику яскраву зірку, що сяяла над лісом. А та чомусь почала наближатися рости, заливаючи усе довкола чудернацьким світлом. На тлі цього срібного сяйва проступили три темних постаті, що прямували до колиби. Але замість тривоги вони викликали в нього дивне відчуття спокою. А ще десь з підсвідомості виплило “тріє царі, куди йдете…” Це останнє, що він пам’ятав перш ніж сповз у забуття.
Прокинувся, різко зірвавшись на ноги, вихопив пістолета. Довкола вже сіріло, і він з жахом усвідомив, що таки заснув. Глянув на жінку – досі солодко спала з малим. Нічого не сталося, нічого не змінилося. Хоча, щось не так як було вночі. Його погляд перечепився за великі клунки, яких не бачив раніше. Такі великі, що малий не притягнув би їх. То ті троє таки не наснились…
В клунках знайшов їжу (багато їжі, ще теплої і в дорогу) і пляшку якоїсь прозорої речовини – певно горілка. В іншому був одяг (зокрема дві пари в’язаних шкарпеток з грубої вовни), пеленки. А ще якийсь складений вдвоє аркуш паперу. Думав записка, яка пояснить від кого чудесні дари. Але ні – довідка видана на ім’я Марії Крилюк, 1926 року народження, переселенки з Польщі. Синя печатка переселенської комісії з Любліна засвідчувала автентичність документа. І дарувала його коханій та сину можливість почати нове життя.
Сірий світ довкола вже не виглядав таким ворожим, як вчора.
“Малий побачить Україну, – подумав Вітер, – є українці – буде Україна”.
Володимир В‘ЯТРОВИЧ, історик, директор Українського інституту національної пам‘яті
