Фото з соціальних мереж
Сьогодні в Луцьку День жалоби. Cотні лучан прийшли в центр міста, щоб провести в останню путь загиблого в зоні АТО військовослужбовця Максима Гринчишина. Загиблого відспівали у СвятоТроїцькому кафедральному соборі, на Театральному майдані відбулася громадянська панахида. Щемливі прощальні слова прозвучали від мами воїна пані Лариси, брата Дмитра, коханої дівчини Любові та бойового побратима Сергія. Співчуття рідним висловили голова облдержадміністрації Володимир Гунчик та секретар міської ради Юлія Вусенко. Герой знайшов вічний спочинок на Алеї почесних поховань міського кладовища поблизу Гаразджі.
До служби Максима Гринчишина призвали у серпні 2014 року за мобілізацією. Пройшов військові навчання у Старичах на Львівщині. Був командиром зенітно-ракетного взводу першого механізованого батальйону 72-ї ОМБР. Після демобілізації підписав із військовою частиною контракт. Невблаганна доля забрала життя Максима рано і несподівано. 19 лютого під час боїв під Бахмутом (раніше – Артемівськ) на Донеччині у нього двічі влучив снайпер. Усе сталося миттєво, коли боєць пішов поправити на посту камеру. Йому було 37 років.
Усі, хто знав Максима, згадують його як хорошу, світлу і сильну людину. Велику втрату відчули його побратими, яких доля звела на фронті. Глибоко сумують волонтери, які підтримували з ним тісний зв’язок, бо знали, що це надійна людина, яка порадить, допоможе, вирішить. Не приховуючи емоцій, друзі ділилися найсвітлішими споминами про нього.
Військовослужбовець, раніше волонтер Тетяна Должко товаришувала з Максимом Гринчишиним із грудня 2014 року. Вони познайомились у волонтерському схроні «Поліські партизани». Тоді, пригадує Тетяна, вони обговорювали проблему картографії, а саме наявність високоякісних та достовірних карт на фронті. «Я тоді одразу взялась за пошук таких карт. Далі наше спілкування з Максимом перейшло в онлайн-режим у «Фейсбуці»:
«Привіт! Я вже на місці. Тут усе добре. Наші стріляють по «сєпарах», ті трохи відповідають. Уже якусь одиницю техніки в них спалили. Артперестрілка поки що триває. Коригування: треба вісім штук карт. Хоча б п’ять, але швидше», – написав Максим Тетяні. З цього, каже вона, почалася їхня співпраця. Коли мали час – списувались і обговорювали різні проблеми української армії, її технічне оснащення.
«Макс був дуже розумний, вмів швидко вирішувати поставлені завдання і мав відповідь практично на всі запитання. А якщо й не мав, то швидко аналізував інформацію і знаходив потрібне рішення. Тому я завжди до нього зверталась за порадами щодо оптики, біноклів, прицілів, кріплень для них й іншого тактичного обладнання. У нього було багато ідей щодо того, як можна удосконалити ту чи іншу річ, пошити щось для спорядження. Останнє наше обговорення стосувалось ідеї пошиття чохлів для кевларового захисту – аналогів німецьких кевларових жилетів. Макс написав: «Я взявся пошити толковий ремінь для кулемета, щоб був зручний і не «різав» шию, аби носити його скрізь з собою». Згодом: «Я таки пошив той «погон» на ремінь для кулемета. Вийшло, може, не так гарно, як на фабриці, і нитки трохи загрубі, але я бачу зиск із цієї «штуки», мене це влаштовує. Я би радив шити такі, адже з ними можна довго носити на собі важку зброю», – ділиться спогадами Тетяна Должко.
Волонтерка розповіла, що Максим дбав про своїх підлеглих і був справжнім командиром. Прагнув навчати солдатів, передати свої знання. Просив передавати на фронт книги, цікавився юридичними моментами із захисту прав учасників АТО. А ще у нього ніколи ніщо не залежувалось. Якщо якась річ йому ставала непотрібна, він її віддавав іншим бійцям. «Для мене він – зразок справжнього воїна, який вмів і знав, як обороняти країну, для чого він і пішов на війну. Він був певний у своєму виборі і прагнув перемоги. Він був неймовірною людиною, другом. Таких мало. Це дуже велика втрата для нас усіх», – згадує Максима Тетяна Должко.
Для волонтера Андрія Охремчука Максим Гринчишин був знаковою людиною. «Справжній солдат – це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи – захищати рідну землю. Макс завжди горів тим, що робив. Він був фахівцем в армійських питаннях. А ще він був цікавим співрозмовником. Такий начитаний, ерудований», – згадує полеглого редактор програми «Вікна-новини», що виходить на каналі «СТБ», Олексій Висоцьий.
Друзі розповіли, що Максим Гринчишин завжди був самим собою. На нього можна було покластися і знати, що він ніколи не підведе, а підтримає і зрозуміє. Усе робив добре. Не вмів інакше. Ніколи не лукавив. Прагнув до кращого сам і хотів змінити на краще все і всіх. Зворушливими спогадами останньої зустрічі поділилась кохана Максима Любов: «Остання зустріч, коли ти вирушав на цю трикляту війну. Автобус уже мав рушати, ти хотів викурити цигарку, а я не дозволила, бо для мене були такі дорогі ці декілька хвилин. Ти завжди казав: «До зустрічі». Ти відписував щоразу, коли на Сході ставало гаряче: «Живий, здоровий і в балаклаві». Щоразу, але не цього разу. Війна нас познайомила, війна нас і розлучила».
Поховали Максима Гринчишина на міському кладовищі поблизу села Гаразджа на Алеї почесних поховань.
Аліна ВІТИНСЬКА, газета «Луцький замок»
Фото Петра КРИВОШЕЯ та інтернет-видання “Волинські новини”
