Дитинство багатьох мільйонів українців, народжених у 1960-80 роках, неможливо уявити без казочок діда Панаса. Пам’ятаєте, «Добрий вечір вам малятка, любі хлопчики й дівчатка!»? Щовечора, о 20-й годині 45 хвилин, ми прилипали до екранів тоді ще чорно-білих телевізорів, щоб почути його вечірню казку. Спочатку ми виросли на його оповідках, потім наші діти. А тоді дід Панас зник з блакитних екранів разом зі своїми казками.
Розповідь про діда Панаса “Волинь Рідна” дізналася від Ніни Романюк, яка була опублікована на сторінках visnyk.lutsk.ua.
Був євреєм, не розмовляв російською і ходив у вишиванці
Дід Панас радував українських малят своїми казками з 1966-го по 1984 рік. І це тільки на телебаченні, бо на радіо він почав працювати в цьому образі ще раніше. Його українська мова була такою співучою, мелодійною, по-справжньому народною, що з подивом пізніше дізналися про єврейське походження актора. Справжнє ім‘я Петра Весклярова — Пінхас Хаймович Вескляр. Відомо, що народився на Черкащині. Не розмовляв російською. Може, тому й не склалася його блискуча акторська кар’єра в кіно, хоча він зіграв у понад двох десятках відомих радянських фільмів, але ролі були другорядними. Та були й головні, як у картині «Лісова пісня», де він грав дядька Лева.
Постать діда Панаса овіяна багатьма легендами. За вишиванку та козацькі вуса його навіть у націоналізмі намагалися звинуватити й тихенько прибрати з телеекрана. Але в студію посипалися тисячі листів від глядачів з вимогою повернути діда Панаса. Потім почали говорити, що актор у прямому ефірі вжив нецензурну лексику і всі ці «перли» почули глядачі. Справді, такий випадок був: звукорежисер не вимкнув апаратуру вчасно.
Не всі знають, що становлення Петра Весклярова як театрального актора відбулося в Луцьку. З 1945 року Вескляров працював у Волинському театрі. Аж до 1959-го, поки його не переманили до Києва.
Був малослівний, але пожартувати любив
Незмінний упродовж 40 років директор обласного театру ляльок, заслужений діяч мистецтв України Данило Поштарук ще застав Весклярова на волинській сцені.
– Це було те покоління акторів, яке не мало спеціальної театральної освіти, але із цих людей творили теорію театральну й підручники, за якими й досі вчать акторів. Треба якусь роль грати, Вескляров собі піде на базар, сяде з бабусями, щось говорить. Дядько картоплю продає — з ним побесідує, все розпитає – як садити, що в землю класти. Він просто шукав типажі, характери. Тепер рідко таке зустрінеш, – згадує Данило Поштарук.
– Він був веселий чоловік, компанійський?
– Його дуже поважали в театрі. Був малослівний, не душа компанії, як кажуть. Хоча любив пожартувати. Але жартував серйозно. Ніколи не було посмішки. Анекдот той, здається, двадцять разів уже чув, але коли його розказував Вескляров – слухаєш, як заворожений! Бо розказував по-особливому. І кожен раз по-іншому! Це талант. Якось чекаємо репетицію. Вескляров каже мені: «Синок, візьми кошика і піди до директора театру, хай дасть репліки і ремарки, бо ми не можемо почати репетицію». Я й пішов, бо сам не знав ні про репліки, ні про ремарки. А актори покотом лежать, регочуть, – сміється Данило Андрійович.
– У Луцьку в нього була родина, але життя сімейне не дуже склалося…
– Він одружився із секретаркою, це була його друга дружина. У них народився син Богдан, якого він обожнював. Часто приходив з ним у театр. Але дружина не віддала сина, коли Петро Юхимович переїхав до Києва. Доля хлопця у дорослому віці склалася трагічно. Петра Юхимовича тягнуло до Луцька. Приїздив востаннє незадовго до смерті. Було це влітку на початку 90-х, наш театр був якраз у відпустці. Тільки чергова на вході сиділа. «А ви можете мене пустити на сцену?» – попросив. Розговорилися, він розповів, що тут колись працював. Походив, подивився. Потім став навколішки, поцілував підлогу, пустив сльозу, встав, подякував і пішов. І коли вже виходив, ще хтось підійшов і впізнав його: «Так це ж дід Панас!». І невдовзі надійшла звістка з Києва, що Петра Юхимовича не стало.
Заслужений артист України Петро Вескляров відійшов у вічність у 1994-му в 83-річному віці. Цього року дідусеві Панасу стукнуло б 105 літ.
Ніна РОМАНЮК
